Джейн Ейр. Страница 4

РОЗДІЛ III

Далі, пригадую, я прийшла до пам'яті, ніби після страшного кошмару; переді мною палахкотіло жахливе червоне полум'я, що його перетинали широкі чорні смуги. Я чула тихі голоси, неначе приглушені шумом водоспаду або вітру. Хвилювання, непевність і всевладний страх затьмарювали мою свідомість. Через якусь хвилю я збагнула, що хтось біля мене порається — піднімає й садовить мене в ліжку, та ще й дуже обережно, — так лагідно до мене доти ще ніхто не торкався. Я схилилась головою на подушку або на чиюсь руку й відчула себе легко й спокійно.

А ще за якісь п'ять хвилин моє забуття зовсім розвіялось: я знала, що лежу на власному ліжку в дитячій кімнаті і що червоне полум'я — то вогонь у каміні. Була ніч, на столі горіла свічка, в ногах стояла Бесі з мискою в руках, а на стільці коло ліжка сидів, схилившись наді мною, якийсь чоловік.

Я відчула невимовну полегкість, приємне почуття спокою й безпеки, коли побачила в кімнаті чужу людину, котра не мешкала у Ґейтсхеді й не була ріднею місіс Рід.

Відвернувшись від Бесі (хоч вона була мені куди менш огидна, ніж, скажімо, Ебот), я пильно придивилася до обличчя того чоловіка й пізнала його: то був містер Лойд, місцевий аптекар, що по нього місіс Рід посилала, коли, бувало, захворював хтось із челяді, — до себе і до своїх дітей вона кликала лікаря.

— То хто ж я такий? — спитав він.

Я назвала його й простягла йому руку; він узяв її, усміхаючись, і сказав:

— Скоро ми й зовсім одужаємо.

Потім він вклав мене назад у ліжко й, звернувшись до Бесі, загадав їй подбати, щоб мене ніхто не турбував серед ночі. Давши ще деякі настанови та сказавши, що навідається завтра, він пішов, на превеликий мій жаль: поки він сидів біля мене, я почувала себе під дружньою опікою, а тільки-но він причинив за собою двері, як у кімнаті неначе потемніло, я знов занепала духом, і невимовний смуток огорнув моє серце.

— Може, ви б трохи подрімали, міс? — на диво лагідно спитала Бесі.

Я ледве насмілилась їй відповісти: боялась, що наступні її слова будуть уже не такі приязні.

— Спробую.

— Може, вам хочеться пити? А може, чогось з'їсте?

— Ні, дякую, Бесі.

— То я, мабуть, піду спати, бо вже за північ, але ви гукніть мене, коли вночі вам буде чого треба.

Аж надто дивна люб'язність з її боку! Вона додала мені відваги, і я запитала:

— Бесі, скажіть, що зі мною? Я хвора?

— Ви, мабуть, заслабли од того, що наплакались у червоній кімнаті. Але ви неодмінно скоро видужаєте.

Бесі пішла до кімнати покоївки, що була поряд. Я чула, як вона казала:

— Capo, ходи-но переночуєш зі мною у дитячій кімнаті. Я боюся лишатись на ніч сама з цією бідолашною дитиною. А що, як вона помре?.. Цікаво, чому з нею стався цей напад?.. Чи, бува, їй там чого не привиділось?.. Що не кажи, а пані повелася з нею таки жорстоко.

Вона привела з собою Сару; вони вклалися в ліжко і ще з півгодини шепталися, поки позасинали. До мене долинали уривки їхньої розмови, і з них я дуже добре зрозуміла, про що вони розмовляли:

— Щось у білому шугнуло повз неї й щезло... А за ним — здоровенний чорний собачище... Тричі грюкнуло в двері... На цвинтарі горів вогонь, просто над його могилою...

Врешті обидві поснули; камін і свічка позгасали. А я тої нескінченно довгої ночі не заснула й на хвилинку: мій зір, слух і розум були до краю напружені від страху — страху, що його здатні почувати тільки діти.

Пригода в червоній кімнаті не спричинилася до якоїсь тяжкої чи тривалої тілесної недуги — вона лише завдала мені тяжкої душевної рани, що й досі дається мені взнаки. Так, місіс Рід, це через вас зазнала я стільки тяжких душевних мук! Та я повинна простити вам, бо ви не відали, що чинили; краючи моє серце, ви вважали, що викорінюєте в мені лихі нахили.

Назавтра, під обід, я, одягнена й закутана в шаль, сиділа біля каміна в дитячій кімнаті. Я почувала себе кволою й розбитою, але найдужче мене мучив невимовний душевний біль, що викликав у мене невпинні тихі сльози; я ще не встигала витерти зі щоки одну солону краплину, як за нею вже котилася друга. А проте я могла б почуватися щасливою, бо нікого з Рідів не було вдома: всі вони, — і дітки, й матуся, — подалися кудись у кареті. Ебот шила в прилеглім покої, а Бесі, котра ходила сюди-туди по кімнаті, прибираючи іграшки й соваючи шухлядами, час від часу зверталася до мене із незвично лагідними словами. Усе це мало б видаватись мені справжнім раєм, — адже я звикла бути для всіх попихачем й вислуховувати з ранку до вечора нескінченні докори. Але зараз мої нерви були такі збурені, що мене не заспокоювала ніяка тиша й не тішила ніяка догода.

Бесі, що була зійшла вниз у кухню, принесла мені звідти пиріг на яскраво розмальованій порцеляновій тарілці; мені дуже подобався райський птах у віночку з незабудок та нерозквітлих троянд, що її прикрашав, і я не раз прохала дозволу потримати в руках цю тарілку, щоб зблизька роздивитися на неї, та досі мене вважали негідною такої ласки. І ось цю чудову тарілку ставлять мені на коліна й привітно припрошують з'їсти шматочок смачного пирога. Даремна ласка! Вона прийшла занадто пізно, як і інші радощі, що їх ми довго й марно чекаємо! Я не стала їсти пирога, а птахове пір'я й барви квітів видалися мені дивно побляклими; я відставила тарілку з пирогом. Бесі спитала, чи не хотіла б я почитати яку книжку. Слово «книжка» трохи відживило мене, і я попросила її принести з бібліотеки «Мандри Гулівера». Цю книгу я вже вкотре перечитувала з захопленням. Я гадала, що в ній описані справжні події, і вона цікавила мене куди більше, ніж дитячі казки. Не знайшовши жоднісінького ельфа серед листя й у дзвіночках наперстянки, попід грибами та в затишних місцинках під старими, обвитими плющем мурами, я дійшла сумного висновку, що всі вони повтікали з Англії до якогось дикого краю, де ліси незаймані й дрімучі і дуже мало людей, а от Ліліпутія й Бробдінґнеґ, на мою думку, справді існували, і я твердо вірила, що колись вирушу в далеку мандрівку й побачу на власні очі малесенькі поля, хатки, деревця, крихітних людей, маленьких корівок, овечок і птахів в однім королівстві, а в другім — високе, як ліс, жито, велетенських собак, здоровенних котів і високих, мов вежі, чоловіків та жінок. Але коли сьогодні я взяла в руки улюблену книжку й, гортаючи її сторінки, почала розглядати малюнки, що завжди так мене чарували, усе здалося мені зловісним і похмурим: велетні видалися довгоногими страшидлами, ліліпути — злими й гидкими чортенятами, а сам Гулівер — безпритульним мандрівником, що блукає по чужих диких краях. Я згорнула книжку, неспроможна читати далі, й поклала на стіл біля непочатого пирога.

Бесі саме скінчила стирати порох і прибирати в кімнаті; помивши руки, вона одсунула шухлядку комода, повну чудових клаптиків шовку й атласу, і заходилась робити з них новий капорець для Джорджіаниної ляльки. При цьому вона співала: В дні, коли ми ходили циганами, В спозадавній, далекий час... Я вже не раз чула цю пісню й завжди слухала її з великою втіхою. Бесі мала приємний голос — принаймні я так гадала. Але тепер, хоч мелодія так само голубила моє вухо, мені вчувався в ній невимовний сум. Захопившись роботою, вона часом виводила приспів дуже тихо, дуже протягло, тож слова «в спозадавній далекий час»

звучали мов тужливий похоронний спів. Потім вона завела іншу пісню, ще жалібнішу:

Ноги збиті мої і стомлене тіло, Дальній мій шлях, а дорога крута. Скоро тут смеркне, й безмісячні тіні Стануть на стежці, де йде сирота.

Нащо люди послали мене у пустелю, Де скелі дикі, страшні болота? О люди злі!

Тільки ангели стежать, Як у безлюдді бреде сирота.

Здалека нічний вітрець повіває, Ніжно сяють зірки золоті. Тільки Господь милосердя ще має, Втіху й надію дає сироті.

Хай провалюсь я на зламанім мості, Чи в прірву болотні вогні заведуть — Дитину свою отець візьме в гості, Бідну до себе прийме сироту.

Думка одна ще дає мені силу, Хай і не маю притулку в житті — Небо — мій дім, і я там відпочину, Бог — друг самотній, сумній сироті.